| Головна » Статті » Село завдячує їм |
Односельчанам
 Думка поставити у Нагорянах пам'ятку жертвам війни, голодомору та політичних репресій не давала спокою Володимиру Літавському давно. Хтозна, що саме сподвигло чоловіка на вчинок – розповіді з його дитинства старших нагорянських людей про непрості часи початку сорокових минулого століття та перших повоєнних років, а чи його, колишнього афганця, переконання, що будь-яка політична ідея не вартує навіть одного людського життя, але полковник запасу, а нині чернівецький адвокат жив тією мрією не рік і не два. І на 20-ту річницю української незалежності, він разом з односельчанами зробив таку пам'ять жертвам війни, голодомору та політичних репресій. Зібрав Володимир Олександрович нагорянських газд, заручився підтримкою друзів, покликав на допомогу двох синів Тараса й Олександра і пішли на найвищу місцину в Нагорянах, де ще сільськими хлопчаками збиралися вони з однолітками на високій скелі над Дністром. Здавалося тоді їм, що всі земні стежки вели сюди, на цю нагорянську вершину світу. Радилися, шукали матеріали, транспорт і будівельний реманент недовго. Вже потім Володимир Олександрович признався, що й не думав, як добра справа може об'єднати стільки людей. Хтось дав авто, хтось цемент, бетономішалку притягнув… Михайло Баранчук щебінь привіз, дизельну електростанцію, піском поділився, нагорянський сільський виконком на добре діло дозвіл дав, а батюшка Микола з Новодністровська власноруч проект хреста малював. Щось майстрували на чернівецьких заводах, щось у Нагорянах. Аж з Коломиї привезли табличку з пам'ятним написом. А вже що охочих просто попрацювати на спорудженні було, – ніхто й не сподівався. Був серед тих добровольців і звичайний київський хлопчина Руслан, який опинився того серпня у Нагорянах майже випадково. А може, і не випадково, бо призналася його мама потім полковнику Літавському, що після тої будови син її змінився – подорослішав і став серйознішим. А нагорянцям від іншого радість – он вона, столиця, виявляється, поруч, разом з ними до їх хреста свою руку також підкладає. Працювали у спекотні серпневі дні на «Говдах» до ночі. Добре працювали. Бо на добре діло і силу, і поміч Бог давав. За ділом і говорили багато. Про село, про людей… Про те, як у сороковому радянська влада, щойно прийшовши, забрала в Сибір газдовитих нагорянців, як вже у сорок четвертому рекрутувала ще залишене сільське хлопство у військо. Гай-гай, що то за хлопці були, як дуби, кинуті ненавченими під сокиру війни. Так і порубали їх у тих Сибірах і війнах… А ще говорили під час роботи, як по війні місцеві активісти по хатах останній горщик квасолі у людей забирали, і як у великий голод нагорянці в Галичині на роботах від голодної смерті рятувалися. І кожен думав про своє – про те, чому він зараз тут на горянській вершині світу, свій хрест майструє. А надто нинішні молоді нагорянські хлопці – ровесники тих, хто не повернувся з війни. Володимир Олександрович маму згадував і дядька, якого в сороковому на Сибір вивезли, та Аксентія, що з війни не прийшов. А мами в нього вже два роки як немає. Мама Люба у сорок п'ятому зі сходу країни, куди її примусово на роботи вивезли, в Нагоряни два місяці пішки добиралася. Але таки утекла. На 9 Травня у село прийшла. І чи від того, що перемога у війні сталася, що не померла у дорозі від води з примерзлих калабань, а чи просто через те, що під енкаведистськими погонами траплялися і люди: суворий капітан відправив арештовану в рідному селі Любу за втечу з військового заводу в Красному Лучі не в тюрму, а до лікаря. Його діагноз був передбачуваний – дистрофія. Так мама Люба і вижила. Ех, хотів би полковник Володимир Олександрович побачитися з тим капітаном... «Поки живемо, доти будемо пам'ятати і переповідати нащадкам», – продовжував свої думи він вже вголос на відкритті пам'ятного хреста в Нагорянах напередодні Дня Незалежності. – Нам допоміг Бог. Урочище для хреста вибрали не випадково. Це найкрасивіше місце – над Дністром, біля села. Тут з давніх-давен збиралася молодь, наші діди і батьки. Ці скелі пам'ятають тих, кого війни, голодомори, політичні катаклізми розкидали по світах, звідки вони так і не повернулися. Але ми будемо пам'ятати їх завжди. На відкриття і освячення хреста прийшли не тільки Нагоряни, сусідні села також. Поруч звеличеним п'ятиметровим хрестом, на іншій скелі нагорянський ґазда Микола Китайгородський, який мешкає через хату від полковника Літавського, встановив великий український прапор. А по всіх словах, як то і заведено у Нагорянах, прямісінько на найвищій скелі світу накрили стіл. І пом'янули, і згадали... А вже коли надвечір йшли з «Говдів», полковник і його односельці не сумнівалися: сьогодні всі земні стежки знову вели до них, на цю нагорянську вершину світу, і сам він, той світ, заздрив їм, сповненим гордості, що мають вони на всю землю найвищу скелю. Тепер з Хрестом і своїм Прапором. | |
| Переглядів: 492 | |
| Всього коментарів: 0 | |